Головне завдання для всіх: перетворити травматичні події в досвід і .... перемогти.
«Війна має різні рівні травматизації. Наприклад, одна справа — постійно жити на лінії вогню, інша — мешкати на окупованих територіях чи зазнавати тортур. Або ж бути у бомбосховищі та чути вибухи. Зовсім інший досвід — бачити, як твого сусіда розриває прямим влучанням снаряда. Усі ці травми будуть відгукуватися по-різному в житті людей, які їх зазнали, проте наступним поколінням ми передамо дещо спільне, що інтегрується у наш світогляд», пояснює Вікторія Горбунова.
«Голодомор дав нам багато страхів та переживань. Але ми маємо ставитися з повагою до травми, яка в нас була. Ми не повинні оцінювати тих, хто вижив, за тим, як саме їм це вдалося — ми можемо лише подякувати їм за це. Кожного разу, коли ми чуємо про Голодомор, маємо прислухатися, що в нас усередині в цей момент відбувається. Якщо хочеться кричати і плакати — треба прожити цю травму, щоб енергія вийшла з тіла і не була табуйована. Ми повинні перестати бути жертвою і поводитись як жертва», — каже Оксана Королович.
Одним за найважливіших факторів зменшуючих травму: чи могли жертви чинити опір агресору чи сприймали це пасивно?
Тому так важливо на колективному та індивідуальному рівні уникати ролі безпомічної жертви. Один із колег, якій праціє з бійцями повернувшимися з фронту ніколи не задає питання: "Що з тобою трапилось?" А натомість: " Через що ти пройшов або пройшла?".
Тому що головне завдання для всіх нас: перетворити травматичні події в досвід і .... перемогти. Перемогти яка суспільство - вийти нарешті з ролі героїчної націі яка програє, як пише Кучера. Перетворити страждання жертви на жертовне страждання. Перетворитися з об'єкта агресії, з жертви травми на стоїчного суб'єкта болісної катастрофи. Який вижив, незважаючи на все. Вижив і переміг. Уникнути повторення поразки, усвідомивши, що ціллю боротьби є не праведне страждання, а перемога. Перемога, яка здобувається спочатку в наших головах. Перемогти як особистість, яка вижила не дивлячись ні на що і продовжує життя.
Як говорила моя колега на початку війни: "не життя закінчилось і настала війна, а війна увірвалася в наше життя і маємо дивитися на війну як на те, що ми маємо пережити і жити далі.
При цьому надзвичайно важливо мати сміливість говорити і про саму травму. На колективному рівні сприяти визнанню зла злом, просити і отримувати допомогу - дуже важливо відчувати ми не одні і ми не жертви. І хоч на персональному рівні ця війна буде травмою для мільйонів людей. Але той же рецепт діє і для індивідуальної травми. Ніхто не повинен залишитися сам у своєму горі. Що менше у нас буде людей самотніх у травмі, то менш травмованим буде суспільство. Форми допомоги, співпереживання в горі можуть бути дуже різні: психотерапія, спільна творчість чи просто людське співчуття або молитва. Ці форми диктує культура, в якій вихована людина. Не варто нав’язувати. Просто маємо створити весь спектр можливих пропозицій.
Тоді на колективному і індивідуальному рівні закарбовується не травма а безцінний досвід, якій допоміг вижити і зрости, а ми передаєм наступним поколінням трансгенераційну стійкість.
І ще одна порада від травмо-психотерапевтів: прагнути і розвивати співпричетність до перемоги в усіх українців, де б вони не були! Тоді травму буде легше пережити. Хто зараз плекає причетність до подій, намагається споживати інформацію українською, робить хоча б і маленьки внески в перемогу – матиме після війни причетність і відчуття МИ, зможе ідентифікувати себе з перемогою.
Буде колективна травма, але й посттравматичне зростання. Як лихоліття змінюють цілі суспільства та їхнє майбутнє
Ціль боротьби – перемога, а не праведне страждання
